Головні умови виховання дітей у сім’ї - 28 Грудня 2014 - Блог - Довгалівська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Вівторок, 06.12.2016, 16:56

Вітаю Вас Гість | RSS

Головна » 2014 » Грудень » 28 » Головні умови виховання дітей у сім’ї
20:19
Головні умови виховання дітей у сім’ї

Сімейний клімат. Як треба виховувати свою дитину? Як правило, батьки чекають конкретної відповіді на це питання: виховувати строго або поблажливо? карати або не карати? виховувати авторитетно або по-товариському? почуттям або розумом? Ці та інші подібні питання, звичайно, мають право на існування, проте в даний час стає ясно, що питання ці не є головними. Крім того, з цими питаннями пов’язане виникнення у батьків побоювання, що виховувати вони не вміють, що щось роблять погано, щось вже невиправно зіпсували, а сама ця невпевненість погано відбивається на вихованні дітей.

Виховання в широкому сенсі цього слова – це не тільки умисний вплив на дитину в моменти, коли ми її повчаємо, робимо зауваження, заохочуємо, сваримо або караємо. Часто значно більше діє на дитину приклад батьків, хоча ті свій вплив можуть і не усвідомлювати. Кілька слів, якими обмінялись між собою батьки, можуть залишити в дитині значно більший слід, ніж довгі повчання, які часто не викликають в неї нічого, крім відрази ; точно таку ж дію може надати і розуміюча усмішка, кинуте мимохідь слово і т. п.

Результати досліджень показали, що між дітьми, яких виховували в строгості (з покараннями) з дітьми, яких виховували більш м’яко (без покарань) – якщо не брати крайні випадки – немає великої різниці. Отже, виховний вплив сім’ї-це не тільки ряд цілеспрямованих виховних моментів, він складається в чомусь більш істотному.

Що, власне, залишається в нашій пам’яті від дитинства, коли ми вже стали дорослими, коли вже забуваються окремі випадки, що відбувалися з нами в цей період? Очевидно, в пам’яті залишається щось, що нас формувало насамперед: якась особлива атмосфера рідного дому, пов’язана з багатьма щоденними незначними подіями, або страх, який ми переживали у зв’язку з багатьма, незрозумілими для нас подіями. Саме така спокійна і радісна або напружена, повна побоювання і страху атмосфера найбільше діє на дитину, на її ріст і становлення, накладає глибокий відбиток на весь її подальший розвиток.

Сьогодні ми знаємо, що характер цієї сімейної атмосфери визначається насамперед тим, як члени сім’ї спілкуються один з одним. Є дружні сім’ї, в яких ніхто не залишається осторонь, де немає тих, хто пригнічує ініціативу і активність інших. У сім’ї панує атмосфера емоційного тепла, тут діляться один з одним думками і переживаннями. Тут панує згода, суперечності не приховують, а намагаються їх вирішити. Говорити в сім’ї прийнято відкрито: тут що говорять, те і думають, ніщо не ховається, нікому не треба викручуватися і брехати. Кожен тут говорить не тільки про свої власні переживання, але вміє і вислухати іншого. В таких сім’ях люблять сміх і гумор, немає злого колючого сарказму, не почути огульного осуду всього і всіх. Батьки тут поважають і підтримують одне одного – не очорнюють один одного в очах дитини, що не підривають авторитет. І що важливо – в цих сім’ях прийнято правдиво розповідати про свої переживання поза сім’єю. Сім’я, таким чином, перетворюється на світ, в якому відбивається все життя і де всі труднощі долаються за допомогою всіх членів сім’ї.

Само собою зрозуміло, що сімейний клімат міняється; на ньому відбиваються труднощі, з якими люди зустрічаються, що тут не завжди стоять сонячні дні. Багато чого змінюється в міру того, як діти підростають, а сили батьків убувають, вони старіють. Як у природі, наприклад, змінюється погода, так змінюється і сімейна атмосфера -один день може бути ясним і сонячним, а другий – похмурим, іноді може вибухнути і гроза. І все-таки можна говорити про існування певного клімату, характерного для тієї чи іншої сім’ї, він і становить те головне, що більшою мірою визначає емоційний, соціальний та інші види розвитку дитини.

Методи виховання. Ми вже говорили, що у вихованні дитини вирішальну роль грає сімейний клімат, обумовлений взаємовідносинами членів сім’ї. Однак не можна повністю заперечувати значення виховних методів і прийомів, за допомогою яких батьки цілеспрямовано впливають на дитину. Різні позиції, з яких дорослі підходять до виховання своїх дітей, можна охарактеризувати наступним чином: насамперед-це різна ступінь емоційної участі, авторитетності та контролю за вихованням дітей, і, нарешті, – це ступінь участі батьків у переживаннях дітей.

Холодне, емоційно нейтральне ставлення до дитини несприятливим чином відбивається на її розвитку, воно гальмує її, збіднює, послаблює. У той же час емоційне тепло, в якому дитина має потребу так само, як і в їжі, не слід видавати в надмірній кількості, завалюючи малюка масою емоційних вражень, прив’язуючи її до батьків в такій мірі, що вона стає нездатним відірватися від сім’ї і почати жити самостійним життям. Виховання не повинно стати ідолом розуму, куди почуттям, емоціям вхід заборонений. Тут важливий комплексний підхід.

Слід докладніше зупинитися на питаннях авторитету у вихованні дітей. Ще на початку минулого століття виховання дитини зводилося до того, що малюк мав навчитися, перш за все, слухатися батьків, слухатися беззаперечно, йому слід було слухатися точно так же своїх вчителів, майстра, начальника, беззаперечно дотримуватися законів, що діяли в його суспільстві. Цей дух абсолютного сліпого послуху зараз повністю або частково зник з наших сімей. Сьогодні ми є свідками шанобливого ставлення батьків до своїх дітей, більшою демократичності їхніх взаємин. Демократизація суспільних відносин, природно, сприяла і розвитку демократизації всередині сім’ї.

Однак не слід забувати, що сім’я є особливим громадським інститутом, де між батьками і дітьми не може бути такої рівності, як між дорослими членами суспільства. І хоча ми вважаємо, що сьогодні слід надавати дитині більше свободи, щоб вона була більш самостійною, могла діяти з більшою відповідальністю, все-таки не слід забувати, що життєвий досвід дитини ще занадто обмежений. Тому вона повинна знати, що є певна область, де вона вільна діяти вільно, але є й інша, де повинна підкоритися. У тих сім’ях, де відсутній контроль за поведінкою дитини і вона не знає, що правильно, а що – ні, з цієї невпевненості випливає і її власна нетвердість, а іноді навіть і страх.

У соціальному плані дитина найкраще розвивається таким чином, що ставить себе на місце того, кого вважає авторитетним, мудрим, сильним, ніжним і, люблячим. Дитина ототожнює себе з батьками, які мають ці цінні якості, намагається наслідувати їх. Лише батьки, які користуються авторитетом у своїх дітей, можуть стати для них таким прикладом. Важливо, правда, щоб це був природний авторитет, заснований на великому досвіді, мудрості, силі та доброті, щоб слухняність дитини була добровільною і свідомою. Для малюка, який більшу частину часу проводить з матір’ю, вона є природним і необхідним авторитетом. Старша дитина вже розуміє структуру сім’ї і здатна розуміти що доповнюють один одного ролі батьків. Отже, найголовніше в сімейних відносинах – відносини між подружжям, їх взаємодоповнювані ролі і їх єдина лінія у вихованні дитини, коли жоден з них не підриває ні авторитету, ні любові іншого.

Зі сказаного випливає і наш погляд на роль покарань у вихованні дітей. Дитина вчиться багато чого розуміти таким чином, що їй ясно дають знати, що є правильним, а що – ні: вона потребує заохочення, визнання, похвалу чи іншу форму схвалення в разі, якщо чинить правильно, і в критиці, незгоді і покаранні у випадку неправильних вчинків. Діти, яких хвалять за хорошу поведінку, але яких не карають при неправильних діях, зазвичай вчаться всьому більш повільно і з труднощами. Такий підхід до покарання має свою обґрунтованість і є цілком резонною складовою частиною виховних заходів.

При цьому не слід забувати, що позитивні емоційні переживання повинні переважати над негативними в процесі виховання дітей, тому дитину слід частіше хвалити і заохочувати, ніж лаяти і карати. Про це батьки часто забувають. Їм іноді здається, що вони можуть зіпсувати дитини, якщо зайвий раз похвалять її за щось хороше; хороші вчинки вони вважають чимось звичайним і не бачать того, з якими труднощами далися вони малюкові. І батьки карають дитину за кожну, погану оцінку або зауваження, принесені ним зі школи, тоді як успіху (хоча б відносного) вони не помічають або навмисно недооцінюють. Насправді ж їм би слід було чинити навпаки: за кожен успіх дитини треба похвалити і постаратися не помітити її невдач, які трапляються з нею не так вже й часто.

Далі в питанні про покарання не слід забувати про те, що воно має слідувати відразу ж за провиною. Якщо дитина не знає, за що її карають, то і покарання не має ніякого сенсу і навіть може принести дитині шкоду.

Природно, покарання ніколи не повинно бути таким, щоб воно порушувало контакти між дитиною і батьками. Фізичні покарання, крім швидше символічних ляпанців зовсім маленької дитини, не повинні застосовуватися, найчастіше вони свідчать про безсилля вихователя. Фізичні покарання викликають у дітях почуття приниження, сорому і не сприяють розвитку самодисципліни: діти, яких карають подібним чином, як правило, бувають слухняними лише під наглядом дорослих, і поводяться зовсім по-іншому, коли поруч з ними їх немає.

Розвитку свідомості швидше сприяють покарання “психологічні”: якщо ми дамо дитині зрозуміти, що не згодні з ним, що хоча б на якийсь момент вона не може розраховувати на нашу симпатію, що ми на неї сердимося і т.п. Почуття провини, пробуджене нами в дитині, є сильним регулятором її поведінки і тоді, коли дитина залишається без нагляду дорослих. Необхідно пам’ятати, що і почуття провини може бути занадто сильним, від чого починає страждати будь-яка активність дитини. Яким би не було покарання, воно не повинно викликати в дитині відчуття, що вона втратила батьків, що її особистість принижена і відкинута. Отже, можна сказати, що хоча покарання і відіграє певну роль у вихованні дітей, до нього слід вдаватися з великою обережністю.

Крім любові і авторитету, успіх виховання визначається і мірою співпереживання батьків по відношенню до дитячих вчинків. Батьки по-різному поділяють з дітьми все пережите, їх радощі і прикрощі. Деякі батьки знають багато про своїх дітей, інші ж – майже нічого. Є й такі батьки, для яких залишаються непомітними важкі душевні потрясіння їхніх дітей, а в разі несподіваної для них трагедії вони не перестають дивуватися. З іншого боку, деякі батьки мало не примушують дитину до довіри, а якщо дитина щось приховує від них, вони вважають це невдячністю і ображаються на неї. Дитина, вихована таким чином повністю відкриває свій внутрішній світ, починає відчувати себе позбавленою права мати щось своє, особисте, потаємне, що належить тільки їй. Це почуття добре висловила одна дівчинка, коли на пропозицію намалювати свою сім’ю вона в якості сюжету свого малюнка вибрала мати, що стоїть на колінах в кімнаті дівчинки і риється в її письмовому столі, під малюнком дівчинка написала: “Як мама риється в моїх особистих речах”.

Діти взагалі дуже вірно зображують поведінку своїх батьків і весь сімейний клімат за допомогою типових ситуацій щоденної сімейного життя. Деякі хлопці на запропоновану тему: “Відпочинок сім’ї в неділю” малюють сценку відпочинку сім’ї, де всі задоволені і тримаються за руки. Інші діти зображують сім’ю, дружно яка сидить за столом, де всі разом зайняті чимось цікавим. Темою ж інших дитячих малюнків стають прояви взаємної грубості членів сім’ї, биття і загрози. Не є рідкістю і малюнки, на яких дитина зображує себе самотньою, ізольованою від усіх людей, або малюнки, де люди взагалі відсутні, де рідний будинок порожній, схожий на якусь нічліжку, куди люди приходять лише переночувати.

Відносини між братами і сестрами. Сім’я з однією дитиною була раніше винятком, сьогодні таких сімей дуже багато. В деякому роді одну дитину виховувати легше, батьки можуть приділити їй більше часу і сил; дитині також не доводиться з кимось ділити любов батьків, у неї не виникає приводу для ревнощів. Але, з іншого боку, положення єдиної дитини незавидне: їй не вистачає важливої ​​життєвої школи, досвід якої лише частково може заповнити її спілкування з іншими дітьми, але яку повною мірою не можна замінити.

У сім’ї, де є кілька дітей, ситуація буває зазвичай більш складною, ніж в сім’ях з однією дитиною. Однак ця складність взаємовідносин у великих сім’ях має дуже важливе значення для соціального дозрівання дітей, а при певних обставинах сприяє зростанню почуття задоволеності у батьків, сприятливо впливає на розвиток їх особистості. Виростаючи разом зі своїми братами і сестрами, дитина набуває багато цінного для життя: вона вчиться взаємодопомоги в процесі спілкування з істотами, такими ж слабкими і залежними, як і вона сама, вона звикає не лише брати, а й давати, вчиться вчити інших – тих, хто менше і слабкіше неї, вона пізнає вигоди співробітництва в порівнянні з постійним суперництвом і сварками, користується не тільки словом “я”, але знає і слово “ми”, вчиться ділитися не тільки іграшками, а й увагою з боку дорослих, яке, незважаючи на їх любов, не належить тепер їй одній. Школа великої родини – це відмінна школа, де діти вчаться не бути егоїстами.

Проте вплив братів і сестер на розвиток дитини не настільки сильний, щоб можна було стверджувати, що єдина дитина в своєму соціальному розвитку обов’язково повинна відставати від дитини з великої родини. Справа в тому, що життя у великій родині несе з собою ряд конфліктних ситуацій, які не завжди вдається правильно вирішити дітям та їх батькам. Перш за все це взаємні ревнощі дітей: спостереження показали, що у великих сім’ях це звичайне явище, що просто немає таких братів і сестер, які б не ревнували один одного. Однак більшість дітей вміє подолати це почуття, знайти шлях до врегулювання своїх взаємин, хоча, може бути і не відразу.

Проблеми, звичайно, виникають там, де батьки нерозумно порівнюють дітей один з одним і говорять, що одна дитина краща ніж інша, розумніша, миліша і т.п. Дуже часто сварки між братами і сестрами батьки намагаються вирішити так, що відповідальність за них зазвичай звалюють на старшу дитину, яка, з їхньої точки зору, має бути розумніша, яка у всьому, що б не трапилося, буває винна. Якщо дитину весь час і не в її користь порівнюють з її братом або сестрою, якщо вину постійно звалюють на неї, у неї виникає відчуття несправедливості, гіркоти, гніву проти того, хто до неї так відноситься.

Іноді батьки вважають, що ревнощів між братами і сестрами не буде, якщо вони справедливо розділять між дітьми і кожному з них дадуть однакову частку смачних речей, іграшок, подарунків і т.д. Однак речі і предмети – це скоріше привід для суперечки і заздрості , ніж їх пряма причина. Очевидно, не так важливо справедливо ділити речі, як зробити те ж саме стосовно симпатії, похвал, – визнання і захоплення, точно так само, як і сварки та покарань. Невигідне становище старшої і молодшої дитини в сім’ї також несе з собою ряд проблем. Звичайно, у старшої дитини має бути більше обов’язків, але дорослим не слід забувати похвалити її, визнавати її авторитет, що зміцнить в ній почуття власної значущості.

Однак треба стежити і за тим, щоб обов’язки, які покладаються на старших дітей, були їм під силу і не на шкоду занять іншими цікавими справами. Старші діти, порівнюючи себе зі своїми товаришами, часто таять образу на свого молодшого братика або сестричку, яких їм доводиться “тягати за собою”, а залишившись з ним наодинці, вони можуть і образити їх. Молодші діти в такому разі в помсту починають ревіти голосніше звичайного, скаржитися по кожній дрібниці.

Батьки, яким доводиться вирішувати дрібні дитячі суперечки, повинні вести себе дипломатично. Їм слід звертати увагу дітей і на те, що якісь невигідні сторони, пов’язані з існуванням братів і сестер, компенсуються багатьма вигідними моментами. Найгірше, звичайно, якщо сварки між дітьми переростають в конфлікт між батьками, які починають дорікати один одного в невмінні виховувати, в занадто поблажливому ставленні до дитини, в результаті всередині сім’ї виникають ворожі угруповання. Звинувачувати людину в тому, що вона погано щось робить – це значить викликати почуття гіркоти або різку реакцію з її боку, що зазвичай не призводить ні до чого хорошого. Батьки, які вміють жити в мирі та злагоді, є кращою моделлю хороших відносин між дітьми. Отже, сімейні відносини вчать дитину вмінню знайти шлях до співіснування з іншими людьми в дусі дружби і співробітництва.

Роль бабусь і дідусів у вихованні дітей. Сім’я-це не тільки батьки та діти. Більшу чи меншу роль в ній часто грають бабусі й дідусі, а іноді й інші родичі. Незалежно від того, живуть вони разом з родиною чи ні, їх вплив на дітей не можна випускати з уваги.

Перш за все слід сказати про допомогу, яку надають сьогодні бабусі й дідусі в догляді за дітьми. Вони піклуються про них, поки батьки на роботі, доглядають за ними під час хвороб, сидять з ними, коли батьки вечорами йдуть у кіно, театр або в гості, тим самим в якійсь мірі полегшуючи батькам їх працю, допомагаючи їм зняти напругу і перевантаження. Бабусі й дідусі розширюють соціальний кругозір дитини, який завдяки їм виходить з тісних сімейних рамок і набуває безпосередній досвід спілкування зі старшими людьми.

Дідусі й бабусі завжди відрізнялися здатністю дати дітям якусь частку свого емоційного багатства, чого не встигають іноді зробити батьки дитини або із-за нестачі часу, або через свою незрілість. Кажуть, що між старими людьми і дітьми існує якийсь “містичний зв’язок”: казка, яку розповідає дідусь, набагато цікавіше, ніж та ж сама, розказана батьком. Дідусь і бабуся займають у житті дитини і тому таке важливе місце, що вони нічого не вимагають від неї, не карають її і не лають, але постійно діляться з ним своїм душевним багатством. Отже, роль їх у вихованні малюка безперечно важлива і досить значна. Однак не завжди вона позитивна.

Нерідко багато бабусь й дідусів псують дітей зайвою поблажливістю, надмірною увагою, тим, що виконують кожне бажання дитини, задаровують подарунками і мало не купують її любов, перетягуючи на свій бік. У відносинах бабусь і дідусів зі своїми внуками є й інші “підводні рифи”. Справа в тому, що вони підривають авторитет батьків, коли дозволяють дитині робити те, що вони заборонили. Трапляється, що бабусі беруть на себе роль матері, затуляючи собою справжню матір дитини. Іноді бабусі й дідусі вимагають, щоб всі з ними ділилися, хочуть бути в курсі всіх сімейних справ, все вирішувати самі. Головна трудність тут у тому, що вони мають іноді вирішальний вплив на дитину, проте відповідальності за неї вже не несуть, і коли у вихованні щось йде не так, вони звинувачують в цьому батьків.

Труднощі, пов’язані з впливом на дітей бабусь і дідусів , звичайно, в кожній сім’ї бувають різними, багато що залежить від близькості стосунків (спільне або окреме проживання), від періоду життя сім’ї (найсерйознішим є період початкового пристосування), від того, чиї це батьки (матері або батька), від соціальної зрілості сім’ї і від багатьох інших обставин. Для молодих і старих сьогодні, ідеальної представляється модель “близькі стосунки на відомій відстані”: молода сім’я живе окремо, але ходить в гості і користується послугами старих батьків, в свою чергу, молоді допомагають старим пережити хвороби та самотність.

Однак у кожному разі спільне співіснування поколінь є школою особистої зрілості, іноді суворої й трагічною, а іноді – що приносить радість, що збагачує взаємини людей. Більше, де б то не було, люди тут вчаться взаєморозумінню, взаємної терпимості, повазі і любові. І та сім’я, якій вдалося подолати всі труднощі відносин із старшим поколінням, дає дітям багато цінного для їх суспільного, емоційного, морального і психічного розвитку.

Сучасна сім’я. Не тільки сама дитина, а й сім’я як соціальна одиниця в своєму розвитку проходить через труднощі, іноді переживаючи і серйозні кризові моменти. В деяких випадках труднощі, спостережувані у розвитку дитини, є відображенням проблем сім’ї, ознакою порушення нормальних сімейних відносин. І щоб допомогти дитині, треба перш за все допомогти родині.

Сучасна сім’я відрізняється від сім’ї минулого. Багато сьогодні говориться про її хиткість, ранимість, кризовому становищі. Занадто часто сьогоднішні сім’ї розпадаються, а серед тих, які все-таки зберігаються, багато переживають внутрішні колізії і конфлікти. Звичайно, вплив сімейних колізій, розпаду сімей на дитину може бути дуже сильним, особливо в тому випадку, якщо батьки не зможуть уберегти дитину від сварок і взаємних образ. Нерідко можна чути, що сьогоднішня сім’я вже зжила себе і що її слід було б чимось замінити.

Але, незважаючи на втрати і кризові ситуації, які доводиться, переживати і долати родині, пристосовуючись до нових суспільних умов, значення її не зникає, а швидше навіть зростає. Немає жодних сумнівів у тому, що сім’я, як правило, є найкращим середовищем для виховання дітей, а часто і міцним емоційним “притулком” для дорослих. Зусилля допомогти родині у вирішенні її економічних, соціальних та інших проблем є у час більш доречними, ніж розмови, які засуджують сім’ю яка зжила себе як застарілий інститут.

Однак не можна проходити повз важкого морального збитку, що наноситься дитині постійними сварками, грубістю, докорами, взаємними звинуваченнями батьків. За будь-яку ціну зберегти сім’ю заради дитини – це не завжди найкраще рішення для дітей. Розлучення з домовленістю про взаємні контактах батьків з дитиною може стати розумним виходом із складної ситуації, часто і дитина в таких випадках стає більш спокійною. Перед неповною сім’єю або родиною, яка зазнала зміни, в питаннях виховання стоять більш важкі завдання, багато проблем тут як би зводяться до степеня. Але якщо їй вдасться створити для дитини спокійну обстановку, задовольнити її найелементарніші емоційні потреби, то і ця сім’я може забезпечити не тільки щасливе дитинство, а й з’явиться хорошим прикладом правильного виконання батьківських обов’язків, що стане в нагоді їй в майбутньому житті.

Нині завдання виховання стали більш складними. Справа в тому, що у всіх областях життя відбуваються сьогодні різкі зміни. Протягом життя одного покоління повністю змінився спосіб життя людей. Якщо раніше батьки готували своїх дітей для вступу в світ, який вони добре знали, який був таким же, як і той, в якому вони жили самі, де діяли ті ж самі закони і вимоги, то сьогоднішні батьки готують своїх дітей для вступу в життя , якого вони не можуть знати, про вимоги якого вони не мають поняття. Недостатньо сьогодні дати дітям одні лише готові знання: через двадцять-тридцять років вони, можливо, не будуть мати ніякої ціни; щеплені навички та вміння їх теж навряд чи виручать, так як докорінно зміниться все виробництво і весь спосіб життя; навряд чи їм допоможе і послух – кого вони слухатимуть, ставши дорослими?

Думаємо, що тут є тільки один вихід: вчити дитину змалку самостійного, творчого мислення, який допомагає знаходити нові рішення в нових ситуаціях, вчити її критично ставитися до чужих поглядів і думок, бути терпимим до думки інших, але принциповим і вимогливим до себе самої. Виховання дитини сьогодні повинно стати чимось більшим, ніж простою передачею готових знань, умінь, навичок і стилю поведінки. Справжнє виховання сьогодні – це постійний діалог вихователя з дитиною, в процесі якого дитина все в більшій мірі освоює здатність до прийняття самостійних рішень, що допоможе їй стати повноправним членом суспільства, наповнить його життя змістом.

Переглядів: 117 | Додав: dovgalivka | Теги: Головні умови виховання дітей у сім | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]